Першим українським мультиплікаційним персонажем став неоковирний «бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений» з усім відомої казки «Солом’яний бичок».

У 1927 році на тодішній Одеській кінофабриці його «оживив» дідусь вітчизняної анімації В’ячеслав Левандовський. На жаль, ця робота, як і багато инших, випущених в 20-30-х роках, не збереглася. Проте, цитуючи істориків української мультиплікації, саме від бичка все й розпочалося: якщо в народній оповідці він зробив багатими своїх діда та бабу, то в реальному житті солом’яний персонаж «привів» за собою ще сотні мультфільмів із чудовими, нині вже хрестоматійними героями.

У 30-х роках в Україні випустили близько десятка мультфільмів. Молоді і натхненні випускники Київського художнього інституту вирішили спробувати свої сили в новому і нікому досі не знайомому мистецтві. Тож найпопулярнішим тогочасним анімаційним фільмом став антивоєнний мультик «Тук-Тук та його товариш Жук» режисерів і художників Семена Гуєцького та Євгена Горбача, які вперше в історії вітчизняної анімації використали техніку малюнків на целулоїді. Картина мала великий успіх у глядача, а пісня з мультфільму «Я хлопчик-молодчик, веселий Тук-Тук, зі мною товариш кудлатий мій Жук» композитора Олександра Зноско-Боровського була популярною досить тривалий час.

І корабель поплив…

Серед «піонерів» анімації був й Іполит Лазарчук, з якого в 50-і роки почалося відродження української мультиплікації. Тоді, у 1959-му довкола Іполита Андроновича згуртувалася «революційна» творча молодь – нинішні ветерани нашого аніматографа – яка збиралася «скинути Волта Диснея з корабля історії». Через Другу світову війну розвиток анімації (як і будь-якого іншого мистецтва) надовго призупинився, тому молодим режисерам-аніматорам та художникам було над чим попрацювати. Аніматори об’єдналися у цех мультиплікації при студії «Київнаукфільм». До речі, лише після здобуття Україною незалежности для них було створено окрему повноцінну анімаційну студію «Укранімафільм».

«Художники, які працювали в цеху, створювали мультиплікаційні вставки для навчальних і науково-популярних фільмів. Вони ілюстрували рух молекул газів, проникнення води в ґрунт… Загалом, те, що в кінематографічних колах називалося «болти і гайки в томаті»…», – з ностальгією згадує «піонер», колишній художній керівник «Укранімафільму» режисер Євген Сивоконь.

«Перший 20-хвилинний мультиплікаційний фільм «Пригоди Перця» «народився» на першому поверсі «Укркінохроніки» (там працювали наші аніматори) в запахах домашнього борщу і під зовсім не мелодичний плач маленьких дітей. «Можна сказати, що справжня українська анімація розпочалася там, у тій кімнаті, – продовжує розповідь Євген Якович. – Поруч із нами, за тоненькою перетинкою жили співробітники «Укркінохроніки», яким тоді радянська влада обіцяла дати квартири. Вони собі виховували дітей, жінки готували для своїх чоловіків, поки ті заробляли гроші, а ми – створювали свого Перця». Дебютний мультфільм було присвячено захисту природи від браконьєрів. Головний герой – Перець, персонаж популярного однойменного сатиричного журналу, зі своїм другом спанієлем їздив моторолером і, щоразу опиняючись у потрібний момент у потрібному місці, запобігав екологійній катастрофі. Незважаючи на те, що на виробництво фільму знадобилося довгих два роки, всі мультиплікатори вважають той час гарною школою і добрим професійним вишколом для майбутніх звершень.

«Золотою епохою» української мультиплікації вважають 60-80-і роки, коли вітчизняна анімаційна школа вважалася однією з найсильніших на теренах Радянського Союзу, а дебют режисера Алли Грачової – фільм «Ведмедик і той, хто в річці живе», приніс українській анімації перший успіх і міжнародне визнання: на фестивалі дитячих та юнацьких фільмів у м. Готвальдові фільм отримав Ґран-прі – «Золотий черевичок».

За словами аніматорів, це був цілий окремий світ. Тоді в одному місці в один і той самий час зібралися всі метри вітчизняної мультиплікації – Євген Сивоконь, Давид Черкаський, покійний Володимир Дахно, Радна Сахалтуєв, Едуард Кирич, Алек Вікен, Володимир Гончаров та інші. Саме в ті роки створено найбільші анімаційні шедеври: «Острів скарбів», «Доктор Айболить», «Пригоди капітана Врунгеля», «козацька» серія мультфільмів «Як козаки….».

Серед леґендарних постатей неможливо не згадати таких режисерів, як Ірину Гурвич та Ніну Василенко, на жаль, уже покійних. Ірина Борисівна відома українцям мультфільмом «Як жінки чоловіків продавали», а Ніна Костянтинівна створила свого часу епічні мультфільми – «Микита Кожум’яка», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід» та неперевершені «Пригоди козака Енея» за мотивами поеми Івана Котляревського «Енеїда».

Особливим той період був ще й тому, що радянська анімація, зокрема українська, розвивалася в той час, коли у світовій мультиплікації виникла так звана творча пауза: в американців відійшла епоха Волта Диснея і протягом певного часу нічого нового не створювалося. Европейці ж від «ручної» мультиплікації ще не перейшли до комп’ютерної. Тому радянська анімація дуже вдало вписалася в історичний контекст.

«Що сказати? Ми були молодшими на 50 років. У перервах між роботою грали в футбол чи шахи, закохувалися, одружувалися, виховували дітей… Головне – займалися улюбленою справою: створювали мультфільми, а потай, за зачиненими дверима знімали свої андеґраундні роботи, – згадує Євген Сивоконь. – Атмосфера тоді була більше ніж просто чудовою. Як Юрій Норштейн колись сказав про колишній «Союзмультфільм»: «Ми всі прикурювали одне в одного». Так і я можу сказати про нас. Ми варилися у фантастичному творчому бульйоні».

Дійсно, тоді найбільша в Україні анімаційна студія випускала 15 фільмів на рік, а в 70-х роках при ній діяли ще й курси художників-мультиплікаторів: метри готували собі достойну заміну. За словами мистців, СРСР грошей на анімацію не шкодував (для порівняння: сучасні бюджети, які виділяються на анімацію, в рази менші за радянські), тому темпи виробництва були швидкими: якщо створювали не авторський фільм, то якусь рекламу чи, приміром, сюжети для телевізійного сатирично-гумористичного кіножурналу «Фитиль». «До того ж, до нас приїжджали режисери-аніматори з Угорщини, Юґославії, Росії, які привозили нам свої роботи або ж контратипи інших зарубіжних анімаційних стрічок. До нас, знаєте, мало що доходило. – каже Євген Якович. – Незважаючи на всі «плюси» роботи, були свої «мінуси», один з яких – цензура. Наші мультики дивилися під лупою і «про всяк випадок» клали на полицю. Я, наприклад, за свій мультфільм «Про доброго носорога» на декілька років став «невиїзним». Зате з формою ми могли «гратися» як заманеться».

На хвилях «Борисфену-С»

Проте з початком «перебудови», а потім і з розпадом Радянського Союзу ситуація в мультиплікації різко змінилася і, на жаль, далеко не на краще. Тоді генеральним директором студії «Укранімафільм» був продюсер зі світовим іменем Віктор Слєпцов, нині генеральний директор Української національної кінематеки. Проте, відчувши загрозу всій анімаційній культурі, 31 грудня 1989 року він звільняється. «Я ясно відчув, що завтра – фініш, кінець. Власне, так і сталося з «Укранімафільмом»», – згадує той період Віктор Миколайович. Дійсно, після політичних подій, студія «за інерцією» пропрацювала ще років зо два, а після того протягом майже 15 років «Укранімафільм» випускав лише 1-2 фільми на рік, а то й зовсім нічого. Частина аніматорів поїхали шукати себе до Угорщини, Болгарії та Польщі. Деякі з них, відчувши себе непотрібними рідній країні, так звідти і не повернулися.

Центром української анімації, проте вже не авторської, як на «Укранімафільмі», а комерційної, в період 90-х стає створена Віктором Слєпцовим студія «Борисфен-С», яка вже за короткий час мала в своєму штаті 1200 людей і філіали в різних країнах світу, зокрема країнах колишнього СРСР. Таким чином новостворений «Борисфен-С» об’єднав найбільші державні студії. Туди, до речі, перейшли і деякі з колишніх працівників «Укранімафільму». «Про потужність «Борисфену-С» можна говорити годинами, – надхненно розповідає Віктор Слєпцов. – На студії вироблялося майже 50 відсотків усієї европейської мультиплікації, ми мали найпотужнішу технічну базу. Уявіть собі – 170 хвилин анімації щомісяця! Ми посідали 5 місце у світі, поступаючись лише голлівудським та деяким европейським студіям!».

На «Борисфені-С» створювалися переважно мультиплікаційні серіали та повнометражні мультфільми. Замовниками «Борисфену-С» були представники з різних країн світу. Незважаючи на те, що студія була великою, вона вражала зарубіжних замовників своєю компактністю та концентрацією в одному місці усіх технічних можливостей. Окрім цього, студія працювала в стилі, близькому до диснеївського. Цей факт, приміром, зацікавив представників французької фірми аудіовізуальної продукції «Міллімаж», у співробітництві з якою на «Борисфені-С» вийшло чимало спільних анімаційних робіт. Це великі мультфільми-казки вже згадуваного видатного українського режисера Володимира Гончарова – «Гидке каченя», «Нещастя Софі», «Коза Сегена» та «Ослина шкура». А такі мультсеріали студії, як «Казки вулиці Брока» та «Карлан Крос» режисера та художника-постановника Бориса Волкова на замовлення бельгійського та французького телебачення було визнано у Франції Комітетом аудіовізуальної продукції найліпшою програмою 1996 року для дітей віком від 8 до 12 років.

Виконуючи замовлення на виробництво анімації від різних європейських телеканалів, студія організувала виробництво і власних анімаційних проектів та коротких фільмів. Найбільш відомими є ориґінальний проект серії «Команда діг», «Пригоди Муві», а також неповторні авторські фільми: мультфільм жахів за мотивами «Вія» Миколи Гоголя «Клініка» та «Остання жінка Синьої Бороди» режисера Олександра Бубнова, а також «9,5 хвилин» Олександра Кушнерова, який зараз працює на студії Волта Диснея. Ці роботи були відзначені на міжнародних фестивалях в Аннесі, Хіросімі, Лондоні, Монреалі та Клермон-Феррані. «Тому, коли я, будучи директором «Борисфену-С», казав, що ми можемо працювати, як Спілберґ, то це було правдою», – робить висновок Віктор Слєпцов.

Реанімація анімації

У 2003 році Віктор Слєпцов знову повертається на «Укранімафільм». «Пустота довкола, темні коридори, мертва тиша і запах сечі – ось що я тоді там побачив, – розповідає продюсер. – Проте я привів із собою команду, яка вміла працювати за світовими стандартами. І ми практично одразу запустили в хід кілька анімаційних проектів. Я щиро вірив у те, що це буде український світовий прорив, і всім про це казав». Та цього не сталося. Роботу запустили, проте через брак коштів, а потім через нульове фінансування проекти так і не було закінчено. Зокрема, зупинили виробництво повнометражних мультфільмів «Хто боїться дядечка Бабая?» Наталі Марченкової, «Пірати острова скарбів» творчої групи Давила Черкаського (нової екранізації «Острова скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона), бракує коштів і на завершення фільму «Літа мої…», який мали присвятити творчості Марії Приймаченко. «Це на сто відсотків національний продукт, який уперше міг стати комерційно вигідним. Я намагався закінчити його і без державної допомоги, та в останню мить інвестори з будівельного бізнесу відмовилися, – коментує ситуацію Віктор Слєпцов. – Щодо «Бабая», то це мало бути світовим шоу на національному матеріалі, таке собі українське кантрі. Уявіть, два роки тому ми мали закінчити те, що сьогодні ще не розпочали!».

За словами Віктора Миколайовича, у Франції анімаційні студії щороку отримують 46 мільйонів евро допомоги. Виходить сім фільмів на рік. Це фільми, які країна робить сама для себе. Крім названих вище, такими в Україні мали стати ще й «Курка-Ряба» та «Світланка-Зорянка». Проте тепер ніхто не може ґарантувати, що ці фільми коли-небудь побачать світло.

Єдиним завершеним на сьогодні повнометражним мультиплікаційним проектом стали «Пригоди бравого солдата Швейка» за романом Ярослава Гашека режисерів Ріната Газимова та Манука Депояна, робота над яким тривала на кіностудії «Ялта-Фільм» протягом двох років. Старт прокату в Україні та Росії планували на жовтень 2009 року. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що росіяни не прийняли варіант озвучування мультфільму російською мовою у виконанні українських акторів.

Куди пливемо?

Зараз «Укранімафільм» нагадує полишену домівку. Вся техніка припадає пилом, робочий тиждень зменшено до одного дня, а в березні цього (2009) року скоротили всіх творчих працівників. По суті, студія лише тільки на папері. За словами нинішнього директора «Укранімафільму» Володимира Сакуна, аби заробити бодай якусь копійку, студія продає російським каналам мультфільми з української колекції та здає в оренду порожні павільйони.

Як кажуть фахівці анімації, усі замовлення перейшли до Китаю та Індії. Замовники анімації пішли геть з України. Основна причина – зависокі податки, відсутність будь-яких пільг, як наслідок – висока вартість мультфільму, а також велика тривалість його виробництва. Як пояснює Віктор Слєпцов, у всьому світі ціна однієї секунди анімації у два-три рази менша, ніж в Україні. Окрім цього, ще одна з причин такого стану аніматографа – сприйняття українськими інвесторами мультфільмів як нерентабельного бізнесу, аби вкладати туди гроші.

На жаль, ніхто не бере до уваги, що нашими українськими аніматорами здобуто найпрестижніші світові премії в галузі анімації: це «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю Степана Коваля за мультфільм «Йшов трамвай №9», приз за найліпший анімаційний фільм на Міжнародному фестивалі короткометражного кіно в Клермон-Феррані-2005 за роботу «Засипле сніг дороги…» Євгена Сивоконя, призами «За найкращу анімаційну роботу» на фестивалях The End of Pier (Великобританія), Avance06 (Портуґалія) та на Сеульскому міжнародному фестивалі анімаційних фільмів (Корея) відзначено короткометражний фільм Анатолія Лавренишина «Блукаючи поміж», який, до речі, купили телеканали Австралії та Тайваню.

Що ж буде далі з українською анімацією, ніхто точно не знає, проте тривожні передчуття дедалі наростають. «Моє покоління відходить. Відходить епоха з її знаннями, вміннями, зв’язками, – каже наостанок Віктор Слєпцов. – А молоді люди, які зараз підуть з анімації через відсутність роботи, навряд чи повернуться до неї за кілька років. Свого часу, коли ми працювали, то завжди бачили світло в кінці тунелю, навіть якщо часи були скрутні. Сьогодні ж, уперше у своєму житті я такого світла не бачу. 50 років нашій анімації є, а чи буде той перший день 51 року – не знаю», завершує свою статтю автор столичної газети «Вечірній Київ». (2009 рік)